Поради батькам
Чим дітей приваблює вулиця. Як навчити дітей на сумнівні пропозиції відповідати «ні»
Вулиця може стати добрим вихователем, якщо їй у цьому допоможемо ми, дорослі. У багатьох батьків – страх перед вулицею. Вони готові обвинуватити її у будь-якому зриві своєї дитини. Але якщо навіть так трапляється, чи не криється першопричина у бідності тих стосунків, які пов’язували батьків та дітей у родині, і вулиця легко взяла верх?
Чому в родині чудових трудівників часом виростає ледача людина, яка не хоче ні навчатися, як належить, ні працювати? Чому потрапляє у компанію хуліганів підліток з родини, де батьки – прекрасні люди, яких всі поважають. Чому цих дітей заразив приклад поганих друзів, а не гарний приклад батьків?
Це відбувається тому, що під одним дахом старші та молодші існували духовно відокремленими один від одного. У дорослих свої справи, турботи, інтереси, радощі та печалі, у дітей – свої. За такого характеру спілкування діти не знають власних батьків такими, якими їх бачать колеги по роботі, друзі, знайомі. Те, що має бути прикладом у старших, залишається поза полем зору підлітків. Зате саме перед ними частіше, ніж перед будь-ким, виглядають запальними, незадоволеними тією чи іншою невдачею. Підлітку, що особливо жадібно тягнеться до всього радісного, важко співчувати незрозумілим йому тривогам дорослих. Він не є співучасником життя батьків, родини. Він у сімейному житті залишається наче сторонньою особою, не відчуваючи близькості своїх батьків. Так само інтереси підлітка у такій родині сприймаються досить однобічно.
Чому в родині чудових трудівників часом виростає ледача людина, яка не хоче ні навчатися, як належить, ні працювати? Чому потрапляє у компанію хуліганів підліток з родини, де батьки – прекрасні люди, яких всі поважають. Чому цих дітей заразив приклад поганих друзів, а не гарний приклад батьків?
Це відбувається тому, що під одним дахом старші та молодші існували духовно відокремленими один від одного. У дорослих свої справи, турботи, інтереси, радощі та печалі, у дітей – свої. За такого характеру спілкування діти не знають власних батьків такими, якими їх бачать колеги по роботі, друзі, знайомі. Те, що має бути прикладом у старших, залишається поза полем зору підлітків. Зате саме перед ними частіше, ніж перед будь-ким, виглядають запальними, незадоволеними тією чи іншою невдачею. Підлітку, що особливо жадібно тягнеться до всього радісного, важко співчувати незрозумілим йому тривогам дорослих. Він не є співучасником життя батьків, родини. Він у сімейному житті залишається наче сторонньою особою, не відчуваючи близькості своїх батьків. Так само інтереси підлітка у такій родині сприймаються досить однобічно.
ВУЛИЦЯ: «ЗА» І «ПРОТИ»
Але чи можливе дитинство без вулиці? Ні! Діти не можуть вільний час проводити у чотирьох стінах, замкнено. Вони прагнуть спілкування. Причому не лише в колі чи у пазакласному закладі, але й на вулиці у найширшому смислі цього слова. Вулиця небезпечна, коли її вплив стає єдиним, головним, коли він не коригується нічим іншим. Вулиця – полігон випробування дітей на стійкість життя. І вони витримають це випробування, якщо вдома на них чекають батьки-друзі, а у школі вони зустрічаються з учителями-друзями.
Дитину вабить вулиця, де порівняно більше подразників, цікавіше, ніж удома, де його все ще вважають за дитину. Потяг дітей до неї необхідний та природний. Зовсім скоро ваші діти стануть підлітками. Підлітки – це завтрашнє юнацтво. А у юності людину більше за все турбує запитання: «Яка я?» Відповісти на нього можна лише тоді, коли відчуєш, побачиш, зрозумієш, як до тебе ставляться товариші; вони ж багато у чому визначають, які життєві позиції обирає підліток.
Так, вулиця нерідко дає дитині не лише позитивне: велика кількість правопорушень та злочинів неповнолітніх коїться у середовищі вільного спілкування, особливо у вечірній час на вулиці. Все це дає достатньо підстав винести вулиці вирок обвинувачення та приговорити її до строгої ізоляції від наших дітей. Але чи єдиний це шлях? Чи варто поспішати з виконанням «приговору» та тримати під арештом власних дітей?
Але чи можливе дитинство без вулиці? Ні! Діти не можуть вільний час проводити у чотирьох стінах, замкнено. Вони прагнуть спілкування. Причому не лише в колі чи у пазакласному закладі, але й на вулиці у найширшому смислі цього слова. Вулиця небезпечна, коли її вплив стає єдиним, головним, коли він не коригується нічим іншим. Вулиця – полігон випробування дітей на стійкість життя. І вони витримають це випробування, якщо вдома на них чекають батьки-друзі, а у школі вони зустрічаються з учителями-друзями.
Дитину вабить вулиця, де порівняно більше подразників, цікавіше, ніж удома, де його все ще вважають за дитину. Потяг дітей до неї необхідний та природний. Зовсім скоро ваші діти стануть підлітками. Підлітки – це завтрашнє юнацтво. А у юності людину більше за все турбує запитання: «Яка я?» Відповісти на нього можна лише тоді, коли відчуєш, побачиш, зрозумієш, як до тебе ставляться товариші; вони ж багато у чому визначають, які життєві позиції обирає підліток.
Так, вулиця нерідко дає дитині не лише позитивне: велика кількість правопорушень та злочинів неповнолітніх коїться у середовищі вільного спілкування, особливо у вечірній час на вулиці. Все це дає достатньо підстав винести вулиці вирок обвинувачення та приговорити її до строгої ізоляції від наших дітей. Але чи єдиний це шлях? Чи варто поспішати з виконанням «приговору» та тримати під арештом власних дітей?
Останнім часом ми все частіше чуємо думку, як важливо научати дітей критично мислити, щоб вони не стали жертвою тих, хто хотів би їх використати. Однак це тільки перший крок. Щоб захистити дітей від багатьох небезпек, важливо навчити їх говорити тверде «ні». Адже нерідко трапляються ситуації, коли навіть доросла людина прекрасно розуміє всю сумнівність пропозиції, небажаність певних своїх дій, небезпеку своєї згоди, але при цьому їй бракує рішучості, твердості, впевненості в собі, щоб відповісти відмовою.
Особливо важко доводиться підліткам, які досить часто піддаються груповому тиску. Уміння говорити «ні» дарує нам самоповагу, впевненість у собі, відчуття свободи й безпеки. Таке вміння властиве самостійній, упевненій у собі, зрілій особистості, не обтяженій комплексами, синдромом жертви, відчуттям вторинності. Іноді люди набувають здатність відокремлювати власні бажання від того, що хочуть від них оточуючі, тільки після тривалої роботи з психологом. Щоб зуміти сказати тверде «ні» іншим, важливо для початку навчитися говорити «ні» самому собі, своїм слабкостям, своїм дрібним і великим вадам. Самообмеження, самоконтроль, уміння брати на себе відповідальність за власне життя — ось основа вміння відмовити тим, хто намагається збити тебе зі шляху істинного. Та буває й так, що ми прекрасно справляємося з цією проблемою в особистому житті, але однаково ризикуємо стати жертвою тих, хто володіє особливим умінням умовляти, затягати, тиснути. І тоді від уміння говорити «ні» залежить наше благополуччя, здоров’я, доля й навіть життя.
Методи тих, хто на нас полює, досить різноманітні: пропаганда, агітація, реклама, проповідь, умовляння, лестощі, тиск, шантаж, залякування, всілякі психологічні маніпуляції. І важливо усвідомлювати, що в такому плані працюватимуть із нами професіонали. Ми ж за всього нашого досвіду однаково залишаємося аматорами. А ті люди апелюватимуть до нашого інтелекту, тиснутимуть на жалість, викликатимуть почуття провини, гратимуть на наших слабкостях, страхах, комплексах. Як часто ми погоджуємося на щось, піддавшись на дешеві лестощі, з жадібності, жалості, через страх когось скривдити, видатися некомпетентним, недостатньо забезпеченим, «непросунутим»... А підлітки погоджуються ще й для того, щоб виглядати дорослішими, соліднішими, щоб почуватися частиною певного кола або просто компанії.
Не секрет, що відмовити можна по-різному. І дарма ми часом дивуємося, що нас не розуміють. Адже «ні» бувають різні: «ні = так»; «ні = можливо»; «ні = ні» і нарешті «ні = тверде ні». І треба вміти сказати «ні» так, щоб нас зрозуміли. Дамо кілька порад, як протистояти тим, хто відкрив на нас полювання. Налаштовуємо себе психологічно. Якщо вас активно вмовляють, спочатку постарайтеся зрозуміти, чого саме від вас хочуть; можливо, вас збираються використати; до яких негативних наслідків може призвести ваша згода.
Проаналізуйте, навіщо це може бути потрібно співрозмовникові, які вигоди це йому обіцяє. Не кваптеся гнати від себе свої сумніви. Довіртеся своїй інтуїції, адже саме за допомогою її з вами говорить ваша підсвідомість, в якій відклався певний досвід й, здавалося б, забуті вами знання. Подумайте про те, чого хочете саме ви й що важливо саме для вас. Відповідно до цього подумки сформулюйте відмову: «Я цього не хочу», «МЕНЕ це не цікавить», «МЕНІ це неприємно». Постарайтеся відчути в собі твердість, достатню для рішучої відмови. Скажіть собі: «Ні, я цього не робитиму й зараз повідомлю про це». При цьому не почувайтеся винуватим, не вибачайтеся й не виправдовуйтеся. Ви — вільна особистість, маєте право робити по-своєму, і ніхто не має права на вас тиснути. Пошукайте слова, які підсилять відмову: «Нізащо», «Ні за яких умов», «Це повністю виключено», «Та ніколи в житті», «І не намагайся», «Розмову закінчено», «Тему закрито». Голос має бути досить гучним, а інтонація — впевненою. Слова що виражають нерішучість: ну-у-у, е-е-е-е тощо, використовувати не можна. Приготуйтеся підключити невербальні сигнали: міміку, жести. Не забувайте, що тільки 30% інформації передається через слова, а решту 70% людина сприймає через зоровий канал. Поза має випромінювати впевненість і непохитність. Погляд — «очі в очі», голова — піднята, спина — пряма, плечі — розправлені. Можна тупнути ногою, енергійно похитати головою, стиснути губи, схрестити руки на грудях...
Немає коментарів:
Дописати коментар